|
Чи не час нам коханню віддатись, припинити словесні бої, солов’їно романсу звучати крізь його старовинний наїв, квітне доля чи схил вже відчула, біг століть, наче день – ну то що ж? Відчини мені фіртку в минуле, переспіваним час мій продовж. Пестить нас сьогодення й руйнує, та туманом бузок повиса, як мереживо присмерк заснує – віковічний, хтось сходить у сад, У коханні він ніжно крилатий, о, накинь, відчини, поспіши, можна все розгубить, змарнувати, не залиш без кохання душі. Відблиском, чи творінням роялю усміх місяця – тайна очам. Та співець нам чутливо являє що до нього ще не зустрічав. На обличчі світанок вже квітне переспівом пісень рятівних. І куди б не покликала фіртка, подаруй, не жартуй, відчини.
|