|
І знов благословенний Петергоф дощам своїм повелеває литись, богів і бронзових героїв знов він немовлячі умиває лиця. Я тут для того, щоб не бути там, в ганьбі отій, з її тугою й Млістю. Чи тут я? Бо і сам я – як фонтан, якому більш ніде немає місця. Перед тобою я невже в боргу навік – загинути й знов народитись, щоби смертельну описать дугу і щоби в золоті друзки розбитись! О Петергофе! Рай твоїх садів! Іще світанок, сплять іще дерева, радіючи й не знаючи біди, іще невинні і Адам, і Єва. Нам чудеса являє Петергоф: із зелені, із вимислу Петрова, того й гляди, прогляне Саваоф, покаже лик і розчиниться знову. Нема лише тебе. І є лиш ти. У всьому є твій лад, твої тумани, і парк зміг твої риси зберегти, і лиш до тебе звернені фонтани.
|