|
По вулиці життя, який вже рік, Я чую кроки – мої друзі чемно. Повільний йдуть через бажань поріг, До темряви за вікнами... – відємно. Скасовані геть справи, їх жага; не чути музики в кімнатах, співу, і лише, ті дівчатка – від Дега, Небесне пір’я чистять з мрій надриву. Ну що ж, ну що ж, нехай панує страх беззахисних красунь цієї ночі; від зради, таємнича пристрасть, жах, їм – янголятам затуманить очі. Самотність маєш вдачу – горілиць! Блискучим циркулем залізним, може, ти, замикаєш коло майже ниць, невірячи й непотребу, о Боже.. Поклич мене, нагороди, скоріш! Улюбленець, обласканий тобою, Я, до твоїх грудей притиснусь лиш, умиюся метіллю голубою. Навшпиньки стану в лісі, навмання, з нагоди уповільненого жесту; знайду я листя... – сум обличчя дня, сирітство дії, морок перехресту. Даруй бібліотек вуста, святих твоїх концертів строгі позитиви, і мудрий, я забуду навіть тих, померлих, ні живих, обачно хтивих. Пізнаю мудрість і печаль сповна, таємний сенс довірять меж сюжети. Природа, доторкнувшись плеч, все зна, дитячі даруватиме секрети. І ось тоді, із темряви та сліз, невігластва колишнього відмову, прекрасні риси друзів, не на біс, постануть з пам’яті та зникнуть знову.
|