|
По вулиці моїй, котрий вже рік, лунають кроки – друзі повз проходять повільно, бо прощаються навік – притулок свій у вічності знаходять. Занедбані їх справи... морок... а в оселях ані музики, ні співу, лише дівчатка чарівні Дега в блакитних сукнях поправляють пір’я. Ну що ж, ну що ж... Хай не розбудить страх беззахисних, безсилих серед ночі. До зради пристрасть, наче чорний птах, крилами ваші застеляє очі. О самота – характер із крижин! Виблискуючи циркулем, буденно, по колу в вічність замикаєш плин не вірячи в запевнення даремно. Поклич мене – спокусниця людей! Обраниця, обласкана тобою, я втішусь, притулюся до грудей і вмиюся холодною росою. Я руки простягну і без жалю, на тім кінці сповільненого жесту, зірву листок, до скроні притулю – відчую вмить сирітство, як блаженство. Безмовність подаруй бібліотек, твоїх концертів камерні мотиви, і, сильна, позабуду я про те, що хтось помер, чи ще живе у мирі. І я пізнаю мудрість і печаль, таємний сенс передадуть предмети. Природа, притулившись до плеча, свої дитячі розповість секрети. І ось тоді – із сліз, із темноти невігластва спливають поступово прекрасних друзів образи святі... ...з’являються... За мить зникають знову.
|