|
Моєю вулицею котрий рік лунають кроки – то уходять друзі... Ухід повільний обраних моїх із темрявою ночі в спільній тузі... Самотносте, характер твій крутий! Навкруг того, на тебе хто приречен, як жорстко замикаєш коло ти, не чуючи ніяких заперечень! Поклич мене скоріш й нагороди! Улюбленець, обласканий тобою, твоєї вип’ю талої води і вмиюся водою крижаною. Дай встати біля твого деревця, наприкінці зповільненого жесту, і листя притулити до лиця, й сирітство відчувати, як блаженство. Дай затишок бібліотек твоїх, концертів строгих вишукані перли, і – мудра – позабуду я усіх, хто досі ще живі чи вже померли. І я пізнаю мудрість і печаль, таємний сенс мені довірять речі. Природа хмаринкову ніжну шаль накине на мої тремтячі плечі. І ось тоді – з невігластва, із сліз, крізь темряву хитку передранкову, колишніх друзів низка файних рис вдруг з’явиться і розчиниться знову.
|