По вулиці моїй який вже рік лунають кроки – друзі йдуть навіки. І друзів тих без поспіху відхід пітьмі на руку, схованій за вікна. Не йдуть у друзів справи, лиш нудьга, ні музики, ні співу у квартирах, і лиш дівчатка на картині у Дега своє блакитне підправляють пір’я. Ну що ж, ну що ж, хай не розбудить страх і вас, беззахисних, посеред ночі. Таємна пристрасть – зрадити – в устах, чомусь вам, друзі, застилає очі. Характер у самотності крутий! Поблискуючи циркулем залізним, холодним колом знову робить штрих, не чуючи запевнень, бо запізно. Нагороди́ й поклич, як привілей! Пестунчик твій, що вибраний тобою, я, притулившись до твоїх грудей, умиюся блакиттю неземною. Навшпиньки стану у твоїх лісах, наприкінці сповільненого жесту знайду листок, піднісши до лиця, й сирітство я відчую, як блаженство. О, тишу подаруй бібліотек, мотиви строгі на твоїх концертах, і – мудра – я забуду геть усіх, іще живих і тих, які померли. І я пізнаю мудрість і печаль, таємний зміст дізнаюся предметів. Природа, нахилившись до плеча, мені відкриє всі свої секрети. І ось тоді – із сліз та із пітьми, із бідного невігластва живого красиві риси друзів крізь дими проглянуть і розчиняться надовго.
|