По вулиці моїй який вже рік Звучать кроки – відходять мої друзі. Відхід повільний друзів всіх моїх Угодний темряві за вікнами і тузі. Запущені їх справи, ніч тиха́, В будинках їх ні музики, ні співу, Лише дівчатка Едгара Дега Блакитне облямовують ще пір’я. Ну що ж, нехай вже не розбудить страх Беззахисних вас, друзі, серед ночі. До зради таємнича пристрасть, жах, Туманить ваші, друзі мої, очі. Самотність, твій крутий характер, ух! Поблискуючи циркулем залізним, Ти замикаєш коло холоду навкруг, Не чуючи вже впевнень, марних, звісно. Приклич мене ж на збір почесний цей! Улюбленець, обласканий тобою, Я втішусь, притулившись до грудей, І вмиюся блакиттю крижаною. В твій ліс, навшпиньки ставши, дай зайти, К краю вже уповільненого жесту Ще листя до обличчя піднести, Й сирітство щоб відчути, як блаженство. Даруй знання бібліотек твоїх, Твоїх концертів строгі всі мотиви, і – мудра – я забуду друзів тих, Що вже померли, або досі жи́ві. І я пізнаю мудрість і печаль, Таємний сенс довірять всі предмети. Природа, влаштувавшись на плечах, Свої дитячі розповість секрети. І – з темряви, зі сліз – саме тоді, З невігластва колишнього, булого, Друзів моїх прекрасні риси ті Вмить з’являться, щоб розчинитись знову.
|