|
Гнана волею вітрів Одиноко в висоті, Небом хмаронька плила Десь в далеку далечінь. Темна, наче той туман, І сумна, немов журба, Аж на небозводу край Наближалася вона. Та сонця остатній Ось промінь огнистий Ударив на хмарку, Мов сніп золотистий. Спалахнула хмарка Так живо і ярко, Немов заблищали В ній перли й алмази. Очам видавалось, Що верх небосклону Палає там лампа У божого трону. Та вітер, як перше, В широкім роздолі Погнав кудись хмарку По своїй сваволі. Розділив надвоє, А потім для псоти Розтягав, як пасма, В високі висоти. І де була хмарка Розкішна, рум’яна, Лишилось лиш пасмо Сивого тумана.
|