|
Не явір схиливсь кучерявим чолом, В день ясний над чистим потоком, Не сокіл присів з перебитим крилом В степу на кургані високім, – Весь в ранах і в крові козак молодий, Полишений всіми в час ночі, Між купами тіл на рівнині глухій Розплющує карії очі. І бачить: скрізь пусто, ні духу не чуть, У сяйві сонця купаєсь долина; Під небом осіннім лише там і тут Несеться степом павутина. Ні духу живого, лиш трупи кругом І кров’ю земля вся облита, І кінь вороний над своїм козаком Стоїть, в землю вбивши копита. «Гей, коню вороний, товаришу бою, Подай хоч крапельку водиці! Ах, ось недалеко під тою вербою Я чую журчання криниці!» І мучений спрагою, в ранах, без сил, Він кляв свою долю погану, А кінь свою голову низько склонив І плакав в уста свому пану. «Гей, коню мій вірний, товаришу бою, Мене напоїв ти слізьми! Та жить мені годі! Ось вже надо мною Орли степовії махають крильми». І справді, орел степовий прилетів, Щоб тілом його поживиться, Та кінь заржав грізно і затупотів, І перхнула хижая птиця. Та ось козак чує, як нараз у степу Десь козацькії коні заржали... І надія життя ожила в козаку, Але трупи лежали й мовчали. Тільки кінь вороний іще дужче нараз Почав ржати та бити копитом, І козацькі їздці надлетіли сейчас Ік товаришам своїм убитим. Він подужав від ран і потім над Сулою Він ходив безтурботно за плугом, Оженившися з милою; кінь вороний Був до смерті йому вірним другом.
|