|
Природа спить, заснув робучий люд, – Неділя завтра, бач, господня. Лиш я один не можу й досі вснуть. І в душу власную забаглося пірнуть, Що зазначилось в ній сьогодня? Все той сам сум без імені, без слова, Усе ті самі сумніви про те, Що дороге було в житті й святе. І стало холодно, і як на те Душа бунтується і докорять готова. Та докорять кому і нарікать на кого? Хто ж винен, що у серці в мене І доброго чуття і сили много, Що повен я огню святого, Життя ж моє таке мілке, дрібне й студене? І все, чого я ждав, чого бажав, Ні разу не збувалось за життя; Що я любив, бувало, і кохав, Усе, немов якийсь від мене омут пхав, І пропадало все без вороття.
|